Оратівська селищна рада
Вінницька область, Вінницький район
gov.ua місцеве самоврядування України
  Пошук

Історична довідка сіл Рожична та Оратівка

 

 

НАД  РІЧКОЮ РУЖИЦЕЮ

 

                                                             …Стали турки утікати,

                                         А як утікали,

                                                             Тую річку проклинали:

                                                                    Бодай річка не процвітала,

                                                        Вічні часи висихала,

                                                                        Що нас турків в себе взяла…

             З народної  пісні.

 

 

         Село Рожична – центр Рожичнянської сільської Ради, до якої входить с. Оратівка, знаходиться за 7 кілометрів від райцентру смт. Оратів, за 18 км від залізної дороги, станції Фронтівка Одеської залізної дороги.

        На даний час на території сільської ради проживає 514 жителі  з них в селі Рожична 329, в селі Оратівка 185.

       В селі Рожична у 2013 році перестала функціювати  загальноосвітня школа І-ІІ ступенів, працює будинок культури, бібліотека, фельшерсько-акушерський пункт, дві церкви.  В Оратівці клуб-бібліотека та фельшерсько-акушерський пункт.

       На території сільської ради діє фермерське господарство.

       В історичній літературі с. Рожична згадується на початку шістнадцятого століття. Більш  детально є в книзі „Сказання про населення місцевості Київської губернії „ Л. Пахилевича 1864р.

  В с. Рожична на той час проживало 750 чоловік населення. Належало село пану Братковському. Згодом купив його поміщик Ософілов.

  Чисельність населення:     1965 р.              1994 р.                2008 р.

    Рожична                                794                     441                     364

    Оратівка                              570                     273                     237

Кількість дворів в с. Рожична – 156, с. Оратівка – 105.

       Назва села Рожична має дві версії. За першою походить вона від назви річки (тепер рівчак) Ружениці, або Ружиці. За іншою, зі слів старожилів, походить від прізвища пана, який володів селом. На початку двадцятого століття виїхав із села дворянин із прізвищем Ружицький, але він був уже обіднілий і землею не володів.

      До реформи 1861 р. Рожичнянський поміщик володів 1461 десятиною землі. Школи в селі не було.

     Землею і лісами до Жовтневої революції володів пан Лосінський Юзеф, який землю віддавав сусідньому поміщику Бекерському Казимирові в оренду, частину продавав селянам, а сам землею не займався. Сім’ї він не мав, при ньому жила тільки сестра.

     Пан Бекерський мав паровий локомобіль, а пізніш „ машину з вікнами” ( автомобіль).

     Пан Лосінський був людиною освіченою, мав велику бібліотеку. Приймав участь як депутат в Державній Думі. Коли після революції навколишні поміщики повтікали за кордон, то               Лосінський залишився, надіючись на хороше відношення до себе селян. Він проживав в одній кімнаті, решта палацу зайнята була школою.

Одного разу приїхали із сусіднього села Сабарівка селяни,щоб забрати у пана овес. Пан Лосінський віддав їм ключі від комори (амбара) і сам пішов за ними. Але в цей час один із селян, на прізвище Дука, убив пана пострілом з рушниці. На постріл вибігла з хати його сестра. Дука застрелив і сестру… Після цього місцеві селяни пограбували і зруйнували панський маєток, двір, все господарство.

       В сусідньому селі Осична жила ще одна сестра пана Лосінського з трьома синами. Один з її синів привів до Рожичної підрозділ німецького війська, з метою покарати тих, хто грабував і нищив панські будівлі. В той час німці розстріляли Кроцика Олександра, Калінчука Максима, Ділового Захара, Мариневича Василя Никифоровича. Інші селяни, винні у грабіжництві, втекли. Ці події відбувалися при гетьмані Скоропадському, якого на той час підтримували німецькі окупаційні війська.

   У 1928 - 1929 році у селі Рожична було створено колгосп головою якого обрано Ділового Антона. За час існування колгоспу  на території села було збудовано тваринницькі ферми, потужний свинокомплекс,  невелику електропідстанцію, створено автопарк. Передових працівників таких як Вознюк Марію Іванівну було нагороджено золотою медаллю за трудову доблесть як передовика соц. змагання

Також медалями за трудову доблесть було нагороджено: Виходзя Павла Яковича, Радзієвську Галину Броніславівну, Ділового Олексія Федоровича.

  У Великій Вітчизняній війні загинуло 56 жителів села Рожична.

   На даний час на території села функціонують школа, будинок культури, амбулаторія сімейної медицини, дві церкви,

При сільському будинку культури  30 років діє аматорський фольклорно етнографічний колектив «Калинове гроно» нагороджений медаллю лауреат ІІІ всесоюзного фестивалю народної творчості у Москві, багатьма дипломами управління культури і туризму Вінницької обл.держадміністрації, багатьма дипломами та грамотами за вагомий внесок у відродження і збереження фольклорної спадщини нашого краю, в 2008 році на обласному фестивалі-конкурсі ім.. Гната Танцюри  завоювавши гран-прі нагороджений дипломом та перехідним призом Гната Танцюри. Також при сільському будинку культури у 2008 році створено дитячий танцювальний колектив «Калиновий цвіт» який у 2009 році уже захистив звання зразкового.

 

 

Село Оратівка

        Як Оратівка почала існувати – невідомо. Є така думка, що група жителів с. Оратів сподобали місцевість, що стояла на самому високому місці, поселились тут і назвали населення Оратівкою. Через ці землі протікає р. Тікич. Вона бере початок в с. Оратівка, протікає через с. Рожичну, с. Осичну, с. Животів.

        Перші історичні відомості про с. Оратівку згадуються в церковній книзі „Днєвниє запіскі за 1630 рік”, пізніше в книзі „Елємєнтарниє запіскі за 1856 рік, яка була підписана генерал – губернатором Бібіковим. Там перечислені поіменно всі двори населеного пункту, яких було 29.

        В революцію 1905 року, коли в центральних містах Російської імперії були повстання, в с. Оратівка селяни виступили проти поміщиці Красовської. Приблизно в червні місяці соцький с. Оратівка Михайло Тодось приніс із волості Оратів листівку з призивом до населення залишити роботу в поміщицькому господарстві, щоб заставити підвищити плату. В той же день всі роботи були припинені. Почали розбирати панське майно. Так тривало п’ять днів. Пані Красовська визвала козаків. Козаки присмирили селян, заставили повернути все панське і отаборились в селі. Селянам потрібно було годувати козаків, їх коней, а також платити козакам гроші.

Тоді селяни пішли до пана, щоб він попрохав поміщицю відправити козаків із села. Зібрали схід біля церкви в присутності пані Красовської. Все закінчилось тим, що винних зачинщиків не виявлено, а старосту села у зв’язку з непорядками замінено. Люди дали обіцянку, що більше страйкувати не будуть. Організатором цих подій був Пуленко Павло Ксенович.

       Всієї землі в с. Оратівка було 1765 десятин разом з неудобками. Красовська займала 1420 десятин землі і ліс. Селяни користувалися 296 десятин землі. Піп засівав 26 десятин землі, дяк – 7 десятин. Крім того, церква мала 17 десятин, якими розпоряджався піп.

       В селі було всього 128 дворів, але було багато таких дворів, в яких жили по дві сім’ї. Кожен двір мав коло хати город 35 – 40 соток. А були і такі, що мали по 75 – 80 соток землі.

      Красовська була вдовою, мала одну дочку. Чоловік, як видно, був у неї не з поляків. Коли він помер 1903 року, його похоронили на руському кладовищі. Там був склеп, і в ньому лежали останки, мабуть, з його роду. Склеп змурований був із цегли власного виробництва. На кожній цеглині було відбито дві букви „ Є. К.” До революції і в революцію склеп розоряли в пошуках золотих речей. 1948 року директор школи розібрав склеп для ремонту грубок.

        Поміщицьким господарством управляв якийсь Григорович. Він був дуже жорстокий, за малу провину бив людей. Пані йому все доручала. Він був агрономом з вищою освітою. Культура землеробства була в нього на висоті. Сама пані мало в селі бувала. Вона більшу частину року жила в Кракові. Там в неї був будинок і прислуга. З свого господарства вона брала тільки гроші і деякі продукти. Скоро перед революцією в лютому 1917 року цей управитель виїхав, а на своє місце привіз чи то брата, чи сина, чи однофамільця Ригоровича, якого мужики звали молодий Григорович. Він був помірковані ший. Якщо при старому панові селянам на можна було перейти через ліс на Балабанів ку, то молодий пан дозволяв збирати сухі гілки, рвати на черешнях ягоди чи збирати суниці, не наносячи шкоди лісу.

       Період від початку революції і до встановлення радянської влади більше трьох років бав самим важким. Багато земель пустувало, позаростало бур’янами. Йшла громадянська війна.

     Коли радянська влада стала організовувати радгоспи, в с. Балабанівці і в с. Сабарівці утворились радгоспи на базі поміщицького маєтку. Тоді від с. Оратівки відрізали 325 десятин землі.

      1921 – 23 роки – була введена нова економічна політика (неп), селянам стало краще жити, наділили землю. У Балабанівці було утворено сільськогосподарське товариство, яке постачало машини, плуги, борони, сівалки. Були також і будівельні матеріали: дошки, листове залізо для покрівлі будинків. У цей період з 1923року по 1931 рік було всього доволі, як промислових товарів, так і сільськогосподарських продуктів. Підвищились урожаї селяни мали достатню кількість тяглової сили. По Оратівці було 70 пар коней та 10 пар робочих волів. Крім того було молодих коней до 40 штук. Овець і кіз було до 600 штук. Свині були в кожному дворі .

      Останні роки перед колективізацією 1928 – 31 роки жити було добре. Промтовари продукти харчування були дешеві.

      На початку колективізації почались репресії.

 1. Погарей Кузьма Тодосійович – репресований першим в селі. Він мав 4 дес. землі, наділили йому  ще 4. дес. Мав пару коней, корову, вівці. Мав січкарню, жатку, пасіку, млин – вітряк. Спочатку вислали його, а потім і всю його сім’ю.

 2. Герасимівський Юхим.

  Жив бідно, хата маленька. 1924 – 1927 р. р. був головою сільської ради. Потім купив на станції Оратів будинок, переніс його у село, поставив хату, покрив бляхою. Побудував маленьку крамницю. Його вислали зразу в Малу Ростівку, потім у Казахстан. З часом він повернувся в Оратівку, збудував хату і так дожив віка.

 3. Щерба Євдоким.

 Це був бідняк, але не хотів іти в колгосп, тому його „розкуркулили”, але без висилки. Він скоро помер.

4. Герасимівський Оверко.

 Це був трудолюб, мав 6 дес. землі. Сім’я була велика – 8 чол. Його розкуркулили  теж без висилки. Він повісився.

 5. Стратійчук Данило.

 Мав 8 дес. землі, молотарку, січкарню. Його розкуркулили. Потім сини вмовили його самому здати все в колгосп. Тому він висилці не підлягав. Враховували також, що його старший син був  у партизанах.

 6. Герасимівський Потап.

 Він був бідний , мав велику сім’ю.

 Причиною для розкуркулення послужило те, що він був у церкві дяком. Сини його роз’їхались, хату взяли під ясла. Він помер в селі.

  7. Білий Макар.

 Репресований за участь у секті. Додому не повернувся.

 

1930 – 31 роки – початок колективізації. Спочатку мав організуватись С О З (спільна обробка землі). Але зразу все перекрутили. На початок колективізації поголів’я коней збільшились до 180 голів. Першим головою колгоспу був Романюк Захарко Ларіонович, односельчан.

Першим бухгалтером колгоспу був – Зінченко Федір Ілліч.

  Усуспільнені коні розмістились по селі у восьми сараях. Біля кожної конюшні були вози і реманент.

 1931 року прислали до нас головою колгоспу двадцятип’ятитисячника із Дніпропетровської області Федчина, який на заводі робив токарем. В сільському господарстві він не розумівся. Його скоро замінили на молодого комсомольця з с. Якимівка- Миколенка. Він теж він теж був лише півроку. Слідуючий голова був із Заруддя –  Зеленський Тодось. Він пробув до 1933 року. Після 1933 року прислали Медведчука Андрія.

  Уже в 1934 – 35 – 36 роках стали отримувати на трудодень від 1 кг до 3 кг зерна.

      В 1937 р. в с. Оратівка був головою колгоспу односельчанин Патик Петро Михайлович. Він дав на трудодень по 5, 5 кг хліба. Потроху ставало господарство на ноги, стали краще обробляти землю, стали кращими врожаї.

     1938 – 39 р. прислали головою Копицю Олексу із с. Сабарівка. Цей вів господарство посередньо. А в 1940 р. прислали Литвинчука із Стадниці. Він був по спеціальності коваль, а господар – поганий. Довго він не був. 1941 р. прислали Паламарчука з с. Юшківці. Перед цим він працював головою колгоспу в с. Рожична до початку війни.

       В час німецько – фашистської окупації старостою був Дорош Арійон Ананьович. Хліб молотили, але німцям не давали, розбирали люди. Запас хліба з амбару теж роздав людям. Його партизани попередили.

       Після війни був важкий період. Залишились одиниці коней, орали коровами, перекопували поля вручну, працювали при фонарях.

      1950 р. с. Оратівку об’єднали з селом Рожичною. Об’єднання не пішло на користь с. Оратівці. Не всі люди, особливо жінки, зимою мали роботу, ходити деяким на ферму було до 5 км. Чоловіки більше зимою мали роботу.  В селі не було підводи, машини для будь - якої непередбаченої потреби. Все носили на плечах. В селі не було керівництва.

 

 Матеріали по історії с. Оратівка дав Слободяник Іван Севастіанович, 1910 року народження. В селі він був 15 років бригадиром.

 Був головою сільської ради в с. Підвисокому в 1939 р. В Оратівці – 1938 – 40 р. р. В с. Рожична – 1940 р., знову в Оратівці в 1950р.

 

 Їздив у командировку на північ для заготовки лісоматеріалу для колгоспу. Заготовив 10 вагонів сосни.

 

 Активними партизанами громадянської війни були Савченко Семен Германович, Антонюк Тадей, Яремчук Філімон. Партизани вели боротьбу проти денікінців, які хотіли відновити старі порядки на селі. Грабували населення, марнували селянські господарства. Особливо відзначились в цьому кінні війська. Денікінці стояли в селі дуже довго. Це обходилось для села дорого.

 Лише 1920 р., коли прийшли будьонівці, почалося нормальне життя, відновилася радянська влада. В селі згуртувався актив політично обізнаних людей і сільської бідноти.

 1922р. почав функціонувати комітет незаможних селян, який допомагав проводити в життя всі мироприємства сільської Ради. Першим головою К Н С був Сіваченко Іван Іларіонович. Його батька розкуркулили і вислали з сім’єю на Урал. Син відрікся від батьків і став головою К Н С.

      Серед молоді 1922р. була організована комсомольська організація, яку очолила вчителька Вікторія Сокур. Вона приїхала з міста. Її батько був родом з Рожичої і під час революції повернувся із сім»єю в село.

      Школа розміщалась в маленькому будиночку. В одній половині був навчальний клас для трьох груп, а через сіни – квартира учителя. В школі працював один учитель з трьома класами. Дошка була спільна для всіх класів. Всього учнів було до 50. Чорнил не було, робили із сажі, буряків. До революції підручники були російською мовою. Один із них „Сєятєль”. Потім вийшли українські підручники.

     Першим учителем після революції 1919р. був Кухарук Петро Адамович із Балабанівки. Школа називалась трьохрічною. Четвертий клас треба було закінчувати в с. Животові.

      1920р. школа перейшла в попову хату, яка вже була більша. Вона стояла в центрі села (в наш час там стоїть пам’ятник Загиблому Солдату). 1920р. був учитель Мороз Яків Михайлович. Він був довго. Школа була семирічна. 1933р. директором школи був Вдовиченко з Ростовки.

 

     Церква в селі була побудована приблизно 1600р. Дзвіниця була окремо, а церква на три бані. Розміщена вона була на місці між сучасним клубом і школою. В 30-ті роки ХХ століття, коли почалося гоніння на церкви, дзвіницю розібрали, а приміщення церкви передали під колгоспну комору. Крім церкви, ще була комора , клуні , сараї.

    Церкву розібрали під час війни 1944р.  на побудову бліндажів та окопів.

    Православна Євангельська Апокаліпстична церква. Зареєстрована 27 жовтня 1993р. На Україні організована 1925р. зібраним господнім пророком Іллійом Хрестителем.

 Церква в своїй діяльності керується принципами гуманізму, законності, конструктивного співробітництва з владою і другими церквами, відкритості, гласності, протидії расизму, шовінізму і націоналізму.

      В Рожичні вона заснована 1925р., тоді  до церкви ходили 90 прихожан. До 1932р. їх стало 18 , а після залишилось 12.

 Пророк Ілля був священним, закінчив духовну академію. Він проповідував віру в м. Погребищі, де мав каплицю. Його мета була сполучити всі православні і католицькі церкви на євангельській основі. Він зустрічався з папою Римським, Сталіним, Петровським.

   В Рожичні був його послідовником Виходзь Яків Юхимович.

  1929р. почались репресії. Всього взяли 9 чол. Новіцький Максим, Рідколіс Андрій - замучені в Уманській тюрмі. Швець Михайло розстріляний в таборі за проповіді.

  Церква проголосила їх великомучениками. Інші повернулись додому. Після смерті Виходзь Якова Юхимовича 1984р. став на його місце син Виходзь Павло Якович.

       Ілля був один на весь світ, діяв на терені України. Коли і де помер не відомо. Останнє місце його перебування в Карагандійському таборі.

Церква відкидає алтар. Церковні обряди не змінені.

   Ілля просвіщав людей, щоб не йшли за панами, виліковував людей іменами Бога Апокаліпсис – откровєніє.

 

   Змінена була і грошова одиниця.

  До приходу денікінців тут ходили руминські гроші. Румунія в той час окупувала землі над Бугом. Після Румунії ходили керенки, гроші Тимчасового уряду Росії після зречення Миколи І. Ці гроші дуже знецінилися. Згодом появились українські гроші Центральної Ради. Ці гроші теж знецінились. Люди перестали вірити їм, і на базарі купляли і продавали за зерно. Потім були ще одні гроші українські – лопатки. 1920р. появились перші радянські гроші, які теж скоро знецінились. 1923 – 24р. вийшли радянські червінці. Ці гроші були в селі. Чоловічі прості чоботи коштували 1 червінець, а жіночі – коштували 9 червінців.

 

        Велику роботу було проведено по підготовці і проведено колективізації в селі. Тут слід відмітити великий вклад, що його зробила організація комнезаму і комітету комсомолу під керівництвом сільської Ради.

 Перший колгосп організовано 1929р. під назвою „Добробут”. Головою колгоспу був Діловий Антон Якович. На початку було 29 чол. На початку грудня того ж року організувався другий колгосп, що називався „Перемога”. Це був більший колгосп, керував ним Діловий Кузьма Якович. Весною 1930р. ці колгоспи об’єднались в один під назвою „Добробут”. Головою став Діловий Антон Якович до 1934р. В цьому колгоспі була 1 куплена сівалка, 170 коней і різний дрібний інвентар.

 За роки довоєнних п’ятирічок колгосп зміцнів, забезпечився новою технікою. Особливо велику допомогу надавала Оратівське М Т С.

  1932р. створена кандидатська група, секретарем якої обраний Козак Юхим. Не минув „жіночий бунт” і Рожични, жінки розбирали коней, інвентар.

     Після закінчення колективізації почались репресії.

  Збирали всіх куркулів, вважали їх багатими, і щоб вони не шкодили колгоспам.

 1. Маклячук Семен.

  Мав молотарку , землі в різний час було по – різному. Одного року було 15 десятин самої озимини. Кожний рік він брав у людей землю в оренду. Забрали його в 1930р. Вислали в Архангельськ з сім’єю. Помер там же. Жінка Варка повернулась в Балабанів ку.

 2. Діловий Василь Тимофійович.

 Його батько жив на оболоні, де була колись хата агронома Щербини, а тепер там проживає Товкач Стефа. Жив середньо. Із своїм братом Данилом купили молотарку з мотором і нею обслуговували селян. На цьому й заробляли. До цього часу в селі вже була така молотарка з мотором, яка належала сільській касі взаємної допомоги – К В Д. Але вона не вправлялась обслуговувати всіх селян. Брати не встигли заробленими грішми і хлібом викупити машину. Василя забрали в 1931р. на Урал в Свердловськ. Його дочка Палажка залишилась в селі, мала 2 дітей. Працювала технічкою в школі до пенсії.

 Батько повернувся до дочки в Рожичну 1967р. і 1969р. помер.

 3. Діловий Данило Тимофійович, брат Василя, забраний теж 1931р. на Урал. Два рази тікав, і його повертали. Після третього разу невідомо, яка його доля.

 4. Рідколіс Трохим Ілліч.

  Поля мав 7 га, а потім приєднав поле тестя і сестри, стало 17 га. Не мав машин. Забрали його в 1931р. на Урал. З ним була жінка Марія і дочка Оля. Жінка повернулась в Рожичну і  померла. Дочка зараз в Києві. Для людей був не скупий. Дарив сіно, солому весною.

 5. Сіваченко Гарсон Якович.

  В нього було 17 га землі. Він відділив синам і перед висилкою мав 10 га. Його забрали в 1931р. на Урал із сім’єю. Один син повернувся і біля брата помер. Другий син живе на Уралі.

 6. Рідколіс Михайло Никифорович.

  Забраний 1931р. В Рожичні залишилось дві дочки. Перед тим, як забрати, був висланий в Чагів. Через місяць висланий на Урал. В 1933р. повернувся в Рожичну. Тут його знову взяли, при цьому побили і навіть живцем закопували в землю на цвинтарі. Після цього вислала в Чагів , там він і помер.

   На Уралі з Рідко лісом була жінка Марія і син Степан. Жінка втекла в Рожичну де і померла , а син Степан втік в Грузію. Зараз проживає в Києві.

  7. Лещенко Марко Тодоньович.

   Мав молотарку і січкарню. Його забрали в 1931р. на Урал. Після повернення в Рожичну працював в колгоспі. Помер тут в 1937р. Залишився в селі його внук Гейчик Олексій Данилович.

 8. Івашківський Петро Тодоньович. Мав молотарку і січкарню. Його забрали 1931 року на Урал. Ніби служив царським полковником. Засуджений на 10 років. Відбув на Уралі строк, повернувся в Рожичну. Одружився на Гейчик Христині. Помер в 1977р. Судячи з його віку, він не міг бути царським полковником, кажуть, що це наклеп на нього Гейчика Семена, який неодноразово користувався подібними «недоволеними прийомами».

9. Ковальський Стах Герасимович. Переписувався з сестрою, котра проживала в Польщі. Це рід Виходзя Володимира Юхимовича. Ковальський С.Г. із висилки не повернувся.

10. Виходзь Тадей Юхимович. До революції був в селі дяком. Після революції підпільно хрестив дітей. Представники влади застали його на місці, коли він хрестив Калинчука Олексія Федоровича, після чого вислали із села.( Його дід Виходзь Павло приїхав з Грузії, в Рожичні мав сім»ю. Його сини: Юхим, Кирило, Ярехти. Внуки: Яків, Тадей Юхимович, Протась Кирилович. А ще один внук Юхим Ярехтович під час війни подарував державі 32 тисячі карбованців на будівництво літака для Червоної Армії).

11. Колотніцький Антон. Був колгоспним ковалем. Звинуватили його в тому, що він був ватажком якоїсь організації, котрі виступали проти радянської влади. Вислали з села.

12. Бочарський Мусій. Прийшов у відпустку з Червоної Армії. Бачив у селі голод (1933 р.). Повернувся в армію, там розповів про це. Його перевели на Далекій Схід, потім демобілізували. Працював деякий час зав.складом при Козятинському відділенні Одеської залізниці. Арештували навесні 1937 року, а в жовтні того ж року помер у тюрмі через тортури.

           На цьому не можна поставити крапку про знедолених, замучених людей . Цей список можна продовжувати ще не одним прізвищем , не однією зубожілою сім’єю.

Велика Вітчизняна війна 1941-1945 р.р.

Патріот з с. Рожична Виходзь Юхим Ярехтович подарував на побудову літака для боротьби з фашистами 32 тис.карбованців трудових заощаджень.

Перед війною колгосп виводив коней породи орловських рисаків, які стали поповненням для армійської кавалерії. Старшим конюхом тоді працював Бочарський Олександр Олександрович.

Під час німецької окупації на території села Рожична, діяли партизани. Вони перешкоджали окупантам вивозити хліб із села, двічі палили молотарку, приборкували старосту села, щоб не знущався над людьми. Але це були партизани із сусідніх сіл Під високе, Фронтівка.

А з місцевих жителів партизани діяли в інших селах.

1. Деміхов Михайло Терентійович (1921-1944р.р.), учасник партизанського загону «Іскра» .

2. Артамонов Петро Михайлович (1921-1943р.р.) Полонений. Втік з полону, жив в Ножичній. Розстріляний за зв'язок з партизанами.

3. Ісаков Олексій (псевдонім)(1921-1943р.р.) Розстріляний за зв'язок з партизанами.

4. Чеколаєв Олексій Іванович, 1921 р.н. (псевдонім Горбачов Віктор Іванович) Діяв у партизанському загоні у Монастирищанському районі в селі Леухи, в селі Фронтів ці. Після війни приїздив у Рожичну, на короткий час повернувся у с. Балабанівка, звідки родом його дружина. Потім виїхав до м. Джезказган (Казахстан).

В лісах біля Ножичної проходили важкі бої військ Червоної Армії з Німецькими загарбниками.

Села Рожична і Оратівка звільнені від фашистів 6 січня 1944 року.

Великих матеріальних збитків зазнали жителі села, місцеве господарство.

З села Рожична було мобілізовано на фронт близько 200 чоловік. Не повернулося з фронту Великої Вітчизняної війни з с. Рожична – 61 чол., з с. Оратівка – 41 чол.

В обох селах споруджено пам’ятники-меморіали загиблим воїнам-односельчанам, та тим, що загинули за звільнення наших сіл. В братських могилах захоронено в Рожичні – безіменних 70 воїнів, встановлено прізвища 21 воїнів; в с. Оратівка – безіменних  36 воїнів, встановлено прізвища 136.

        На цьому історія села Рожична не закінчується. Вона продовжується славними іменами наших односельчан. Які піднімали колгосп в повоєнні важкі роки. Продовжували почату справу своїх дідів і батьків. Вони зводили нові будівлі, розширювали забудову села , залишаючи цим по собі гарний слід.

 

 

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Дякуємо!

Ваш голос було зараховано

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь