Її доля у сонцесяйних барвах
Похмурим, холодним і дощовим видався день 25 вересня, а в оселі жительки с. Рожична Віри Петрівни Виходзь, яка зустріла свій 90-річний ювілей від дня народження, - затишно і тепло від її сонячної душі, осяйної посмішки, лагідного погляду, привітного слова і від щирих привітань, адресованих ювілярці заступником селищного голови Оратівської об"єднаної територіальної громади, в.о. старости Рожичнянського старостинського округу Надії Багінської, голови районної організації ветеранів України Ніни Бикової. А ще вшанували ювілярку того дня керівник СФГ "Ескіт" Петро Виходзь та голова районної Ради Галина Лошак.
Доля обдарувала Віру Петрівну самобутнім талантом художника, але реалії того часу не дозволили їй пізнати глибину цього високого мистецтва у відомих майстрів пензля у вищих навчальних закладах. А малювати любила змалку, хоча дитинство було затьмарене війною. Її життя, мов різнокольорова палітра, на якій змішалися кольори смутку і щастя.
У нужденних 1932-1933 роках її батько був комірником у колгоспі і по доброті своїй допомагав людям - інколи якусь зайву жменю зерна дасть, аби голод вгамувати. Помстився йому голова колгоспу, приписавши 90 кг нестачі гороху. Посадили безневинного на 5 років до в"язниці, визнавши ворогом народу. Дуже бідувала мама з шістьома малими дітьми. Жертвами голодної смерті стали двоє молодших братиків.
З болем згадує бабуся роки війни, коли батька, який повернувся із в"язниці з хворими легенями, забрали на фронт, а вона із старшою сестрою переховувалися від німців, щоб не забрали у Німеччину. Доводилося тендітній, малій дівчині копати окопи нарівні з дорослими. А коли звільнили у 1944 році Україну, у неповних шістнадцять років змушена була працювати: впрягати у ярма корів і орати ними, до крові збиваючи по стерні босі ноги. Зимою, коли робота у полі закінчувалася, ходила до школи в Осичну (до війни закінчила семирічку у с. Рожична), бо дуже була спраглою до знань.
У 1948 році дівчину взяли до Оратівського суду діловодом. Дуже жалісною була Віра Петрівна до людей, майже усі справи у суді оплакувала. Згодом здобула робітничу професію крутильниці, але вийшла заміж і життя закрутило її у нових обертах. За довге трудове життя невтомна трудівниця працювала у ланці, пізніше - обліковцем і лаборантом на молочній фермі. Всюди поважали Віру Петрівну за її веселу вдачу, чаруючий співучий голос під власний акомпанемент гітари, привітність і працелюбність, справедливість і пунктуальність, чесність і добропорядність. Ці моральні якості виховала й у своїх дітях - Антоніні, Олені та Володимирові. Усі вони успадкували мамин талант до малювання.
Все життя не упускала художниця пензля з рук, знаходячи в улюбленій справі віддушину. А коли вийшла на заслужений відпочинок - сам Бог благословив Віру Петрівну писати ікони (сьогодні їх можна побачити у місцевому храмі). Її роботи експонувались на виставці у районному краєзнавчому музеї.
Хату ювілярки прикрашають її роботи - ікони, картини і вишивки. Всі вони випромінюють безмірну енергетику позитиву, як і сама авторка.
Гордиться Віра Петрівна своїми гарними чотирма люблячими онуками, радіє п"ятьма правнуками. Часто навідуються з Києва, Броварів і Сабарівки до матусі-бабусі, любов"ю і турботою оточують її. А ювілярка сама собі раду ще дає, хоча пензля у руки, на жаль, уже не бере.
Наталія Войтенко
Матеріали з газети "Обрії Оратівщини"
